Михайло Петрович Драгома́нов (або
Драгома́нів; 6 (18) вересня 1841, Гадяч — 20 червня (2 липня) 1895[2], м.
Софія) — український публіцист, історик, філософ, економіст,
літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду
українських громадських і культурних діячів Драгоманових.
Один із організаторів «Старої громади» у
Києві. Доцент Київського університету (1864 —1875). Після звільнення за
політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок
української політичної еміграції (1876–1889). Професор Вищої школи у Софії
(зараз — Софійський університет) (1889–1895).
Брат письменниці та громадської діячки
Олени Пчілки, дядько Лесі Українки й Оксани Драгоманової. Його син —
Драгоманов Світозар Михайлович.
Наукова кар'єра
У студентські роки захопився історією
стародавнього світу. Під керівництвом професора В. Я. Шульгіна підготував
дисертацію на право читання лекцій в університеті «Імператор Тиберій», яку
захистив у 1864.
Працював учителем географії у 2-й
Київській гімназії.
Ювілейна монета присвячена М.Драгоманову
1865 — прийнятий на посаду
приват-доцента на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету
Київського університету Св. Володимира. Читав лекції з історії Стародавнього
Сходу, історії та історіографії Стародавньої Греції, історії Стародавнього
Риму, Нової історії (доби Реформації та Відродження). Опублікував низку
статей зі стародавньої історії.
1870 — захистив магістерську дисертацію
на ступінь магістра загальної історії на тему «Питання про історичне значення
Римської імперії та Тацит».
Після наукового відрядження за кордон у
1873 призначений на посаду штатного доцента.
1875 — звільнений з університету за
політичну діяльність.
Миха́йло Сергі́йович Груше́вський (17
(29) вересня 1866, Холм, нині Польща — 25 листопада 1934, Кисловодськ, РРФСР)
— професор історії, організатор української науки, політичний діяч і
публіцист. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки
(1917–1918). Багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові
(1897–1913), завідувач кафедри історії Львівського університету (1894–1914),
дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), автор понад
2000 наукових праць.
Грушевський — академік
Меморіальна дошка на будику на вул.
Володимирській де був ВУАН
1923 року був обраний академіком ВУАН. У
березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в
Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської
академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну
комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань,
надрукованих на території етнографічної України в XVI–XVIII століттях. При
цій комісії у зв'язку з 350-річчям друкованої справи в Україні був створений
комітет, секретарем якого був призначений В. Барвінок.Через шість років його
обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924–1931 роках очолював
історичні установи ВУАН.
14 квітня 1926 політбюро ЦК КП(б)У в
постанові «Про Українську академію наук» висловилося за можливість підтримати
кандидатуру Грушевського на посаду президента ВУАН. 3 жовтня 1926 відбулося
урочисте вшанування Грушевського у зв'язку з 60-літтям від дня народження та
40-літтям наукової діяльності. 12 січня 1929 загальні збори АН СРСР обрали
Грушевського дійсним членом. 25 квітня 1929 на засіданні загальних зборів АН
СРСР Грушевський поставив питання про потребу створення в її складі Інституту
української історії.
З осені 1929 почався погром історичних
установ, створених Грушевським. У листопаді-грудні 1929 сесія Ради ВУАН
почала ліквідовувати комісії, якими керував Грушевський (остаточно
ліквідувала 1933). У вересні 1930 закрито НДКІУ. 11 грудня цього ж року
партійний осередок ВУАН ухвалив рішення про посилення ідеологічної боротьби з
Грушевським і його теоріями шляхом читання рефератів із критикою його
поглядів. У січні 1931 на засіданні історичних установ ВУАН замість
історичної секції, очолюваної Грушевським, створено історичний цикл.
Більшість співробітників і учнів Грушевського було заарештовано й заслано.
Матві́й Іва́нович Яво́рський (*15
листопада 1885, с. Корчмин Сокальського повіту — †3 листопада 1937,
Сандармох, Карелія) — історик, політичний діяч, академік ВУАН.
Наукова діяльність[ред. • ред. код]
Яворський — перший український історик,
що пробував укладати історію України за «марксистсько-матеріалістичним
законом». Без відповідної фахової практики й достатньої документації його
твори позначені ідеологічними маніпуляціями історичних фактів.
Серед творів Яворського відомі
насамперед популярні підручники:
«Нарис історії України», т. І (до кінця
литовської доби, 1923), т. II (до упадку Гетьманщини, 1924);
«Коротка історія України» (1927), що
охоплювала події до 1920;
«Історія України в стислому нарисі» (три
видання 1928 — 1929).
Згідно з ідеологічним унапрямленням,
Яворський опрацював розвідки про революційні рухи в Україні:
«История революционного движения на
Украине» (1922),
«Революція на Україні в її головніших
етапах» (1923),
«Нариси з історії революційної боротьби
на Україні» (т. І 1927, т. II, ч. 1 1928),
«Україна в епоху капіталізму» (т. І —
III, 1924 — 25).
Крім того, Яворський був автором низки
статей у спеціалізованих збірниках і журналах:
«К истории КП(б)У» (Октябрская
революция. Первое пятилетие, 1922),
«Емський акт 1876 р.» («Прапор
марксизму», І, 1927),
«Проблема української
національно-демократичної революції у 1917 p., її історичні основи та її
рухові сили» («Червоний шлях», ч. 2, 4, 1927),
«Сучасні течії серед української
історіографії» (зб. «Криза сучасної буржуазної науки та марксизм», 1929),
«Провідні думки в розвиткові іст. науки»
(«Прапор марксизму», І, 1929),
«Современные антимарксистские течения в
украинской исторической науке» («Труды первой всесоюзной конференции
историков-марксистов, 28. 12. 1928 — 4. 1. 1929», т. І, 1930),
«Das Ergebnis der ukrainischen
Geschichteforschung in den Jahren 1917 — 1927» («Osteuropäische Forschungen»,
VI, 1929).
В Австралії перевидано «Нарис історії
України», т. І — II (Аделаїда, 1986).
Праці Яворського були гостро критиковані
в українській національній історіографії за тенденційність і нефаховість
(Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич, Олександр Оглоблин), а з
1929 також радянською історіографією, яка «яворщиною» прозвала
«націоналістичний ухил» в історії. Яворського обвинувачено в ідеологічних
помилках: «перебільшенні місця національного питання в революційній боротьбі,
ідеалізації дрібнобуржуазних націоналістичних партій» та трактуванні
української революції не як частини російської, а окремого витвору
українського історичного процесу.
Мико́ла Іва́нович Костома́ров (* 4 (16)
травня 1817, Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії на Подонні; †
7 (19) квітня 1885 р., Петербург) — видатний український і російський
історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч, етнопсихолог.
Початок діяльності
Після закінчення університету Костомаров
пішов на військову службу, був юнкером у Кінбурзькому драгунському полку в
Острогозьку.
Почавши розбирати багатий архів
повітового суду, у якому зберігалося діловодство колишнього козацького полку
з часу заснування міста, Костомаров став істориком полку. Його твір з цього
приводу не зберігся, проте він відіграв велику роль у формуванні його
інтересів як ученого.
Тоді ж Костомаров переконався, що
історію треба вивчати не лише за літописами, але за народною творчістю. Для
ліпшого знайомства з життям народу він, за його ж словами, почав
«етнографічні екскурсії з Харкова сусідніми селами і шинками».
Великий вплив у ті роки справили на
Костомарова вчення Йоганна Гердера, гегелівська філософія, чеське
слов'янофільство, європейська романтична традиція (особливо творчість Ернста
Теодора Амадея Гофмана).
Прослухані навесні 1838 року в
Московському університеті лекції літературознавця Степана Шевирьова зміцнили
в ньому романтичне ставлення до народності.
Уже в харківський період життя
Костомаров став схилятися до думки про те, що серед слов'янських народів саме
українському належить особлива місія у справі визволення всіх слов'ян від
імперського деспотизму і кріпосницького рабства. У віршах і поемах тих років
він оспівує князівські і козацькі часи України. Свої поетичні твори
Костомаров друкує в різних альманахах і видає у вигляді збірників «Українські
балади» (1838) і «Гілка» (1840) під псевдонімом «Ієремія Галка». Тоді ж під
впливом творчості Вільяма Шекспіра створює історичну драму «Сава Чалий»
(1838) і трагедію «Переяславська ніч» (1841).
Подальша наукова діяльність
У ці роки Микола Іванович підтримував
зв'язки з багатьма ліберальними та демократичними діячами, листувався з
Олександром Герценом і регулярно друкувався в його альманасі «Колокол»
(Лондон). На сторінках «Колокола» без цензурних обмежень Костомаров зміг
опублікувати гострі історико-публіцистичні статті «Правда москвичам про Русь»
і «Правда полякам про Русь».
В обстановці поляризації суспільства, що
настала за селянською реформою 1861 року, Костомаров не бажав приєднуватися
ні до революційного, ні до консервативного таборів, залишаючись при власних
ліберальних переконаннях. Цим він настроїв проти себе обидва табори. Після
викликаного студентськими заворушеннями 1861 року закриття Петербурзького
університету, кілька його професорів, серед них і Костомаров, організували в
приміщенні Міської думи систематичне читання лекцій. Однак на «неслухняних»
щодо влади викладачів посипалися утиски, а потім і заборона на такого роду
несанкціоновані виступи.
На знак протесту Костомаров 1862 року
подав у відставку і більше до викладацької роботи не повертався. 1863 року
він одержав запрошення очолити кафедру в Київському університеті, 1864-го
аналогічний виклик прийшов з Харкова, а 1869 року його знову запросили в
університет святого Володимира. Але російський уряд не дозволив Костомарову
відновити викладання.
Костомаров цілком зосередився на
дослідницькій роботі. З 1863 р. він бере активну участь у періодичному
виданні томів зібрання документів з історії України та Білорусі XIV–XVII
століть («Акти, що стосуються історії Південної і Західної Росії, зібрані і видані
Археографічною комісією»).
Основними працями його життя стали
«Богдан Хмельницький» (перше видання — 1857 р., третє, вже в 3 томах, — 1876
р.), «Руїна» (1879–1880), присвячена трагічним подіям, що настали після
смерті Хмельницького, «Мазепа» і «Мазепинці» (1882–1884), а також
фундаментальна праця «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів»
(1874–1876), де представлені критичні біографії основних героїв
давньоруської, української та російської історії. Власне історії Росії, крім
згадуваної роботи про повстання Степана Разіна, присвячене «Північноруське
народоправство» (1863) і «Непевний час Московської держави» (1866). Особливий
інтерес представляє його наукова розвідка «Останні роки Речі Посполитої».
1873 року розлучені долею багато років
тому Микола Костомаров і Аліна Крагельська (мати трьох дітей) зустрілися
знову. 9 травня 1875 року вони обвінчалися і 10 років, до самої смерті
Костомарова, прожили разом.
|
Михайло Олександрович Максимович (1804-1873)
Народився на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської
губернії у родині збіднілого дворянина, предки якого займали високі посади в
козацькому війську.
Михайло Максимович завдяки різнобічності свого обдарування залишив однаково
помітний слід як у галузі природознавства, ботаніки, хімії, зоології, фізики,
якими він активно займався у 1823-1834 рр., так і в галузях мовознавства,
фольклору, етнографії, історії, археології, що їм він присвятив пізніший період
своєї діяльності аж до останніх днів життя.
На прикладах з фольклору та „Слова про Ігорів похід” Максимович доводив,
що українська мова цілком самостійна, а не зіпсоване російське „наречие”, як
вважав його опонент М.Погодін.
У написаній 1837 р. праці „Звідки походить руська земля за сказанням
Несторової повісті та за іншими старовинними писаннями руськими” вчений різко
виступив проти норманської теорії походження Русі. Він переконливо доводив,
ґрунтуючи свої твердження на фольклорній і мовознавчій базі та літописних джерелах,
що засновниками Київської Русі були слов’янські племена, які боролися за
незалежність своєї землі від іноземних загарбників – степових кочовиків,
норманських купців-грабіжників та польських феодалів.
Максимович виступав проти дворянсько-шовіністичної концепції в поглядах
на історію українського козацтва. Він доводив, що козаки сформувалися з
народних мас у результаті тих соціальних процесів, що відбувалися в Україні, а
не з волі польського короля, який організував їх для захисту кордонів від татар.
Захищав український вчений козацтво і від польських аристократів, що дивилися
на запорозьке козацтво як на холопство, бидло та розбійників. Водночас він
показав у своїх дослідженнях, зокрема у „Сказанні про Коліївщину”, масові
насильства шляхти над українським народом.
Максимович був першим істориком стародавнього Києва, присвятивши йому 25
статей. Він уперше показав роль Петра Могили в будівництві української
культури, розповів про історію створення багатьох київських пам’яток, зокрема
Трьохсвятительської, Воздвиженської, Іванівської церков, Хрещатика, Золотих
воріт, міських воріт, узвозів. Як визначний учений, громадський діяч педагог і
просвітитель він був одним із зачинателів боротьби за культурний розвиток
українського народу.
Володимир Боніфатійович
Антонович
(1834-1908)
Видатний український історик, патріарх української історичної школи,
натхненник і організатор громадівського руху Володимир Боніфатійович Антонович
став духовним наступником Кирило-Мефодіївського братства, під впливом ідей
якого сформувалася його політична і наукова позиція.
Родом він із містечка Махнівці Житомирської області. Дрібний шляхтич і
мадяро-поляк за походженням. Навчання в Київському університеті, щире
захоплення історією українського народу, романтичне ставлення до старовини сприяло
розвитку культурно-освітницької позиції і ліберально-демократичних поглядів
В.Антоновича.
Антонович – фундатор традиції документалізму в українській
історіографії, „творець національно-української демократичної концепції історії
України, правда, не закінченої й довершеної пізніше...” (О.Гермайзе), засновник
першої української школи істориків. Видав 9 томів „Архива Юго-Западной России”
(понад 2 200 документів), три томи літописів, у низці монографій висвітлив до
того не вивчений „литовський” період української історії та різні аспекти життя
Правобережної України, козаччини. Твори Антоновича стали епохою в українській
археографії. На чолі історичного процесу бачив народ. Історіософську „схему”
української історії уґрунтовував на антропології і виокремленні слов’ян з інших
рас, а українців — з-поміж росіян та поляків. Суспільне укорінював у
природному, історію — в натуралістично осягнутій націології. "Провідні
ідеї" народів розглядав як функцію їхньої раси і національних типів.
Провідною ідеєю слов’ян вважав общину, але вирізняв провідну ідею
"великоросів" (абсолютизм), поляків (аристократизм) і українців
(власне, общинність, "принцип вічовий, принцип широкого демократизму й
визнання за кожною людською особистістю рівних для всіх політичних прав").
Автор общинної теорії історії України. Стверджуючи властивий українцям
демократизм, вважав його каменем спотикання для їхнього державотворення. Мріяв
про Україну в складі не російської, а південно-західно-слов’янської федерації.
Дмитро Іванович Багалій (1857-1932)
Визначний український історик, архівознавець, громадський діяч Дмитро Іванович
Багалій все своє свідоме життя присвятив вивченню соціально-економічного і
культурного розвитку Слобожанщини, історії міста Харкова і Харківського
університету, творчості Г.С.Сковороди.
Протягом 1918-1920 та 1929-1930 рр. Д.Багалій очолював історико-філологічний
відділ ВУАН, був активним учасником археологічного з’їзду, з’їзду архівних
працівників РСФСР (1925р.), І Всеукраїнського з’їзду архівних працівників
(1926р.).
Д.І.Багалій брав активну участь у виданні масової літератури з різних
галузей знань українською і російською мовами: редагував серію книжок
культурно-історичної бібліотеки, першою з яких була „Історія Слобідської
України”. Автор переслідував виразну просвітянську мету: прагнув показати
історичні корені і традиції цього краю – одного з найбільш русифікованих, в
силу цілої низки історичних обставин, регіонів України.
Особливий напрям наукової діяльності Д.Багалія – це дослідження життя та
творчості видатних українських просвітителів - Г.С.Сковороди і В.Каразіна.
Наукова спадщина вченого включає близько 600 публікацій, це підручники з
російської історії, монографії, археологічні видання, статті з історії
Слобідської, Лівобережної, Південної України ХV – XVIII століття.
Йому належить фундаментальна праця „История города Харькова за 250 лет
его существования”, яка була написана в співавторстві з Д.П.Міллером російською
мовою до ювілею міста у 1904 році.
Пам’ять про видатного історика зберігають стіни очолюваного ним колись
Харківського державного університету. На історичному факультеті університету
відкрито меморіальну аудиторію вченого.
Дмитро Іванович Яворницький (1855-1840)
Народився 7 листопада 1855 року в селі Сонцівці Харківського повіту
(нині село Борисівка Дергачівського району Харківської області) в родині сільського
псаломщика і селянки. З 1867 року навчався у Харківському повітовому училищі.
1874 року вступив до Харківської духовної семінарії, але не закінчив її і 1877
року вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет.
Слухав лекції Олександра Потебні та Миколи Сумцова, вільнолюбні ідеї яких
справили вплив на формування світогляду Яворницького в умовах заборони царським
урядом у 70—80-х роках українського слова та переслідувань українських діячів
культури.
Дмитро Іванович Яворницький був людиною надзвичайно різнобічних
інтересів, ініціативним і невтомним трудівником на ниві національної культури.
З його іменем насамперед пов’язана подвижницька праця із збирання, дослідження
й популяризації історії запорозького козацтва. Він залишив помітний слід як
археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, автор великої кількості наукових
статей, публікацій у періодичних виданнях. Праця над темами з історії
українського козацтва в умовах дії в Росії Емського та Валуєвського указів про
заборону української культури була виявом його патріотизму та громадянської
мужності. Усе, що вийшло з-під пера невтомного дослідника, позначене його
особливою любов’ю до історії Запорожжя. Яворницький був одним з перших
українських вчених, які свої дослідження грунтували на комплексному вивченні
того чи іншого історичного явища. Він був одним з перших некабінетних вчених.
За життя йому довелося брати участь у розкопках сотень курганів, козацьких
могил. Вагомий внесок зробив Яворницький у становлення історичного
краєзнавства. Крім історії Запорожжя, яка й досі не втратила свого значення,
він написав історію міста Катеринослава, села Фаліївки-Садової на Херсонщині,
видав альбоми «української старовини» та «Дніпрові пороги», науково-популярне
видання «Слідами запорожців», безліч розвідок та популяризаторських статей,
якими започаткував жанр так званої краєзнавчої, або, як нині її називають
туристської літератури, надаючи їй великого значення у популяризації рідної
історії серед широких верств населення. Як збирач і колекціонер старожитностей,
Дмитро Іванович був одним з перших в Україні організаторів музейної справи,
теоретиком-музеєзнавцем, архівістом та археографом, знавцем архівної справи.
Іван Петрович Крип'якевич (1886-1967)
Історик,академік АН УРСР, професор Львівського університету, директор
Інституту суспільних наук АН України. Автор ряду наукових досліджень про
українську козацьку державність та Богдана Хмельницького, ряду підручників з
історії України.
Народився у Львові у сім'ї священика. В 1904—1909 роках навчався на
філософському факультеті Львівського університету. В студенські роки брав
активну участь у боротьбі за український університет, займався
культурно-освітньою діяльністю. 1908 року організував «Просвітній кружок»,
тісно співпрацював з «Просвітою». Наукову діяльність розпочав під керівництвом
Михайла Грушевського, став одним з найвидатніших його учнів.
Знання більш ніж семи мов дало йому можливість вільно орієнтуватися в
зарубіжній літературі, описах і каталогах джерел і матеріалів закордонних
бібліотек та архівів. Він був знавцем українських літописів.
Найважливіші історичні праці Крип'якевича присвячені періоду козаччини і
Хмельниччини — «Матеріали до історії української козаччини» (1914), «Студії над
державою Б.Хмельницького» (1925—31), «Богдан Хмельницький» (1954) та ін.
Крип'якевич — автор багатьох праць з історіографії («Українська
історіографія»; 1923), археології, сфрагістики, історії культури («Історія
української культури»; 1937), численних науково-популярних нарисів з історії
України («Велика історія України»; 1935), «Історія українського війська» (1936,
співавтор) та підручників «Оповідання з історії України», «Коротка історія
України для початкових шкіл» (1918), «Огляд історії України» репетиторій для
вищих кляс середніх шкіл та вчительських курсів" (1919), «Історичні
проходи по Львові» (1932) та ін.
Помер Іван Крип’якевич 21 квітня 1967 року, й поховали його на
Личаківському цвинтарі. 1991 р. у Львові з’явилася вулиця Крип’якевича, а
1993-го Інститут суспільних наук перейменували на Інститут українознавства імені
І. Крип’якевича.
Володимир Васильович
Грабовецький
(нар.1928)
Народився 24 липня 1928 року у селищі Печеніжин на Коломийщині в сім'ї
селянина-ткача, учасника національно-визвольних змагань 1918-1920 років.
Початкову освіту здобув у рідному селі, навчався у Коломийській українській
гімназії (1939 р.), малій Духовній семінарії у Львові (1942-1944 рр.), у
Винниківській середній школі робітничої молоді (1946-1947 рр.), закінчив
історичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка
(1952 р.), після чого вчителював на Львівщині. З 1953 року працював старшим
науковим співробітником відділу історії України Інституту суспільних наук АН
УРСР у м. Львові.
Науково-педагогічна діяльність В. Грабовецького поділяється на два
періоди – Львівський та Івано-Франківський. 22 роки працював у м. Львові
(1953-1975 рр.). З 1975 року працює в Прикарпатському національному
університеті імені Василя Стефаника. З 1990 року очолював 17 років кафедру
історії України. В 1958 році захистив кандидатську, а в 1968 році – докторську
дисертації. Отримав наукове звання старшого наукового співробітника (1962 р.).
Опублікував понад 1000 наукових і науково-популярних праць, серед яких 45
монографій, 75 окремих видань, 900 статей з історії України, в тому числі і
Прикарпаття, автор шести опублікованих „Нарисів історії Прикарпаття"
(1992-1995рр.) та трилогії „Ілюстрована історія Прикарпаття" (2002-2004
рр.), дві монографії про життя і творчість та вшанування Маркіяна Шашкевича і
Тараса Шевченка (2006-2007 рр.), 50 років досліджував наукову проблему
„Карпатське опришківство XVI-XIX ст." та життя і діяльність легендарного
героя України Олекси Довбуша, видав про нього 150 праць і протягом півстоліття
збирав історико-літературно-мистецькі експонати, на базі яких спромігся відкрити
Івано-Франківський державний історико-меморіальний музей Олекси Довбуша (1995
р.). Крім того, був ініціатором і організатором встановлення пам'ятника і
пам'ятних місць на місці де народився і загинув народний герой (1971, 1980,
1988 рр.), організував музей історії міста Івано-Франківська та музей кафедри
історії України в Інституті історії і політології Прикарпатського національного
університету імені Василя Стефаника.
Наукові праці друкувалися в ряді країн Європи і Америки. Володимир
Грабовецький створив свою Прикарпатську історичну школу. Лауреат премії імені
Івана Вагилевича (1991 р.), імені Івана Крип'якевича (1998 р.), імені Василя
Стефаника (2001 р.). Почесний громадянин 10 міст і сіл Прикарпаття і Львівщини,
за написання монографій з історії цих населених пунктів.
Петро Петрович Толочко (нар.1938)
Народився в с. Пристроми Переяслав-Хмельницького району Київської області.
Фахівець у галузі археології та середньовічної історії східних слов’ян, доктор
історичних наук (1981 р.), академік НАН України, двічі лауреат Державної премії
України в галузі науки і техніки (1982 і 2002 рр.) та премії НАН України ім..
М.С.Грушевського (1992р.), громадський і політичний діяч.
Особливе місце в дослідженнях ученого посідає стародавній Київ, історію
якого він вивчає понад 45 років. У 1970 році створив Київську постійно діючу
археологічну експедицію, яка здійснила широкомасштабні розкопки в історичній
частині міста. Це дозволило зробити низку нових важливих висновків про його
соціально-історичний розвиток. А відкриття на Подолі зрубних будівель цілковито
розвіяло міф про напівземлянкову забудову столиці.
Крім Києва, вчений досліджував Вишгород, де у північно-східній частині
дитинця було виявлено житлові й господарські споруди, у 1982-84рр. Керував
Дніпровською давньоруською експедицією на городищах Іван та поблизу с. Ходорів
на Середньому Дніпрі, вивчав поселення сільського типу на р. Тетерів
(1962-63рр.), укріплені центри на Київщині та Чернігівщині (1973р).
Толочко – автор близько 500 наукових праць і багатьох науково-популярних
книжок, редактор академічного журналу „Археологія” та науково-популярного
часопису „Київська старовина”. Його перу належить понад 200 публіцистичних і
белетристичних праць, у яких розглянуті важливі проблеми становлення
української державності, формування політичної нації та громадянського
суспільства, визначення місця й змісту національної ідеї. Частина з них склала
монографії „Від Русі до України” і „Несповідимі путі України”.
Валерій Андрійович Смолій (нар.1950)
Відомий український історик, фахівець у галузі історії України доби
середньовіччя і раннього нового часу, академік НАН України, професор Валерій
Андрійович Смолій народився у с. Авратин Волочиського району Хмельницької
області в родині сільських інтелігентів.
Його перу належать понад 800 наукових праць, написаних живою, образною
мовою, у яких на широкій джерельній базі з нетрадиційних дослідницьких ракурсів
розкриваються закономірності історичного процесу на українських землях на зламі
середньовіччя та нового часу. Пріоритетними у його науковій творчості є проблеми
історії українського козацтва; національно-визвольних змагань українського
народу; формування суспільної свідомості українського соціуму; становлення
національного етносу та самобутнього розвитку його культури, перебігу
державотворчого процесу в Україні в XVII – XVIII ст.; міждержавних відносин у
Центрально-Східній Європі раннього нового часу та місця і ролі в них
українського фактора тощо.
Науковий доробок академіка Валерія Андрійовича Смолія має високий
рейтинг у колах фахівців. За значний особистий вклад у розвиток історичної
науки вченого нагороджено „Відзнакою Президента України” (1996) , Орденом
Ярослава Мудрого V (1999) та IV (2004) ступенів. У 1998 р. йому присвоєно
почесне звання заслуженого діяча науки і техніки, а у 2000 р. він став лауреатом
Державної премії України в галузі науки і техніки.
Коментарі
Дописати коментар